Уже два місяці Оксана Макарова та її родина мешкають у Милушах під Луцьком. Під обстрілами вибиралися з Маріуполя й тут на Волині розпочали нове життя. Переселенців прийняли дуже добре. Пощастило оселитися у великому будинку, де розмістилися всі десятеро.
«Дуже раді, що ми тут. Насправді нам пощастило із сусідами, із цим місцем, з хазяїном, який нас сюди пустив. Я не уявляю, як би ми були зараз у якомусь спортзалі. На оренду житла, звісно, грошей би не вистачило, тому що платити за 4 квартири і плюс комунальні це зараз непідйомно для переселенців», – каже переселенка з Маріуполя Оксана Макарова.
А нещодавно за весь час на Волині сталася найбільша радість: на день народження сина Тимура приїхав коханий чоловік.
«Він заспокоївся, що ми у безпеці, і знову вирушив на фронт. Вчора ми його провели. Три дні це дуже мало. Але поїхав знову туди назад», – розповідає жінка.
Оксана розуміє, що в Маріуполь вони вже не повернуться, адже їхати просто нема куди. У новому домі родина даремно час не втрачає: зробили порядки в домі, пофарбували огорожу й навіть посадили город.
«Кукурудзу посадила солодку, тут горох, там кабачки. Тут буду капусту садити. Щойно посадила помідорчики. Перехворіють і через три дні будуть хороші», – показує свій город Ірина Макарова.
Така робота завжди подобалася Ірині: це дає сили й відволікає. Жінка каже, ніколи не думала, що доведеться розпочинати життя спочатку. Допомогли адаптуватися доброта й гостинність волинян.
«Якщо чесно, не очікували, що тут такі хороші люди. Співчувають нам, допомагають нам. Ми самі стараємося, звісно, але й люди дуже добрі», – ділиться враженнями переселенка.
З початку російського вторгнення в Україну Волинь прихистила вже майже 67 тисяч переселенців. Прийняти і розмістити у комфортних умовах можуть ще дві тисячі, але вже в населених пунктах області.
«Зараз у нас залишаються Краматорськ, Маріуполь, Харків, Попасна. Багато різних міст, сіл, селищ України, в яких зараз точаться великі бої», – повідомила начальниця управління соцслужб для сім’ї, дітей та молоді Луцької громади Ліна Галан.
З усіх, хто оселився на Волині, майже 30 тисяч людей працездатного віку, 8 тисяч пенсіонерів і більше як 19 тисяч дітей. Допомогти продуктами харчування, засобами гігієни, дитячими речами, одягом намагаються усім. А збирають це волонтери місцеві та з-за кордону. Саме тому пакунки з допомогою можуть відрізнятися.
«Обов’язково там є крупи, м’ясні вироби, тушонки, смаколики для дітей, печиво», – каже Ліна Галан.
Можливо, цього не вистачить, щоб повністю забезпечити родину, але допоможе у перший час. На третій місяць війни допомоги несуть менше, але й переселенці їдуть не так активно. Руку допомоги тим, хто втратив дім, простягнули чимало гуртожитків, хостелів, шкіл, дитсадків та кафе й дали їм прихисток. Один із них – розважальний центр «Адреналін». Тут можуть прийняти близько двохсот людей. Багато хто зупиняється транзитом, але є багато і тих, хто тут місяць, два, а то й з перших днів війни.
«В основному люди старшого віку, є сім’ї молодші. Були з дітками, зараз діток менше. Тим більше у нас є місце для розваг, яке можемо дітям запропонувати. Тобто діти відчувають себе комфортно», – розказує директорка центру допомоги біженцям Галина Шотік.
Крім того, тут надають медичну, психологічну і гуманітарну допомогу, дах над головою, а також триразове гаряче харчування. Готують волонтери, допомагають розносити і миють посуду самі переселенці.
Попри хороші умови і відносну безпеку, багатьом досі важко говорити про війну. Наприклад, у жінки, яка приїхала з Лисичанська, кілька днів тому від пережитого стався інфаркт. Єдине, чого хоче, – повернутися назад.
Умовами ж люди задоволені, але що робити далі – не знають.
Крім допомоги на місцях, вимушено переселені люди отримують щомісячну державну у розмірі двох тисяч гривень. Діти чи люди з інвалідністю – три тисячі. Та найбільшу підтримку, кажуть, отримують від небайдужих волинян.
«Вони дійсно від усієї душі самі привозять, приходять, допомагають, підтримують розмовою, тому я не відчуваю, що ми тут самі. І ця підтримка мене дуже тримає», – каже Оксана Макарова.