Ніна Поліщук із села Квасів Горохівської громади Луцького району пережила війну, бідність, поставила на ноги двох синів. Жінка вже розміняла дев’ятий десяток. Каже, ніколи не думала, що доживе до такого часу.

Пенсіонерка розповіла про дитинство серед пострілів, голод, скруту, життя в роботі на полі та як наслідок – втрачене нині здоров’я.

В оселі Ніни Тарасівни на стінах вишиті рушники. Усе у кращих українських традиціях. Нині жінці 86, та, здається, каже, ніби й не жила. А доля була терниста. З дитинства пам’ятає лиш воєнну скруту.

«Ми бачили тую войну і як посля войни було… Нас було четверо, малі були, хтіли їсти, та й були бідні, а їсти не було», – пригадує пенсіонерка.

З війни пам’ятає мало, адже була дитиною, втім, ділиться, у спогадах яскраво закарбувалися голод і як часом, щоб врятуватися від смерті, останнє віддавали німцям.

«Дід везе німцям їсти, то кричить до нас: йди, я дам супу зосталося!.. Він нам накидає і каже: як буду ввечері їхати, то будьте вдома, як зостанеться – ше дам», – розповідає Ніна Поліщук.

Це тримали у суворому секреті, щоб ніякий сусід не дізнався. Бо за розголос могли вбити. Та деякі німці, каже, навпаки приходили з продуктам і просили зварити так званої «маминої картохлі». Інколи навіть частували консервами.

«Ми візьмемо такі малі котелочки, нам накидає, подякуєм йому», – ділиться жінка.

Нелегким було життя і замолоду. Левову частину життя жінка пропрацювала у колгоспі, ходила на так звану ланку.

«Треба було вдома корову попасти, і два сини мала, треба було дітей поглядіти, часом прийду з бураків, з роботи, а вони бідні сидять на порозі і плачуть», – каже Ніна Поліщук.

А плакали, бо не могли відімкнути хати і були дуже голодні. А їжі особливо й не було, у Ніни Тарасівни чи не весь час забирали господарка і праця в полі. Тож діти часто лишалися самі вдома. Тягнути мусила все на собі, бо чоловік любив перехилити чарку. У полі жінка працювала аж до пенсії. Далі дякувала у сільській церкві. Хором керувала більше десятка років, аж поки не підвело здоров’я. Фізична праця наклала відбиток, і в Надії Тарасівни почали відмовляти ноги.

Для жінки, яка усе життя була моторною і скрізь встигала, це справжня трагедія.

«Візьму на того возика і дві палки, і помаленьку собі заїду до стола, вже принесуть мені їсти», – веде розповідь далі.

Ніна Тарасівна каже, хотіла для себе зовсім іншої старості. Для цього все життя гарувала в поті чола. Тепер, каже, мусить доживати віку безпомічною, через що часто плаче. Єдина розрада, каже, – спостерігати, як живуть діти та онуки. Вони ж бабцю і доглядають та дбають про неї.