Співачка з Луцька Тетяна Власова звернула увагу на концентрацію ненависті, зосередженої в соцмережах. Вона переконана, що люди, які пишуть образливі коментарі, не розуміють, що вони поливають брудом справжніх людей.
Про це Тетяна Власова написала на своїй сторінці у фейсбуці.
***
Текст допису подаємо без змін.
Привіт, мене звати Таня і сьогодні я хочу поговорити не про імпічмент Трампу, а про адекватність і вседозволеність.
Тож зараз тут буде лонгрід.
Пам’ятаєте один із найвідоміших перформансів Марини Абрамович? Коли вона кілька годин непорушно стояла, а присутнім дозволялось робити з нею все що їм заманеться.
Спочатку публіка поводилась достатньо спокійно, але потім, відчувши владу, стала агресивнішати. Жінку роздягнули, кололи її тіло шипами троянди, різали шию лезом, наставляли до її скроні заряджений пістолет.
Іноді мені здається, що всі ми — учасники подібного перформансу.
Тільки віртуального.
У соцмережах панують вседозволеність, хамство, агресія.
Тут жінка середнього віку, яка собі на стіну репостить рецепти і крилаті вислови, може щиро побажати опоненту смерті. Потім із легким серцем вона піде смажити млинці за новим рецептом.
Тут чоловік із нормальною освітою і роботою може написати купу гидоти просто так — коли йому не сподобалась, приміром, чиясь зовнішність. Сам він при цьому теж далеко не містер Всесвіт. Але в мережі йому важливо донести до когось свою думку про те, що “ти — уродина”.
Тут дідусь, у якого на аватарці — фото з малою онукою, може кого завгодно покрити триповерховим матом. А потім ввечері піде гратися з онучкою і, очевидно, буде оберігати її від поганих слів навколо.
Таких прикладів безліч.
І я не про ботів. Я про реальних людей, із реальним життям, реальними історіями, вподобаннями, проблемами і радостями. Про людей, які чомусь вважають, що написана у соцмережі гидота — не рахується.
Але ж це не так.
І тому я ненавиджу фразу “це ж фейсбук, тут і послати можуть”.
Послати можуть будь де. Для цього не потрібно логінитись і вишуковувати собі жертв. Тільки от у реальному житті всі ці вищеописані люди собі такого не дозволяють.
Хоча — може, тому й не дозволяють, що мають куди виплескувати свою ненависть?
Або з іншої причини.
Через страх, наприклад.
Пам’ятаєте, чим закінчився перформанс Марини Абрамович? Вона “прокинулась” і пішла до людей, які щойно робили їй боляче і знущались над нею. А люди — розбіглись хто куди.
Тому що вона стала реальною.
І вони злякались того, що наробили.
Так і тут.
Я кілька разів зустрічала в реальному житті людей, які у фейсбуці писали мені всілякі неприємні речі. При зустрічі вони всі поводились однаково — ніяковіли, ховали погляди і намагались пошвидше втекти.
Це смішно і жалюгідно.
Але, разом з тим, і страшно.
Так, мене іноді лякає концентрація ненависті, зосередженої в соцмережах. І мені дуже хочеться, аби кожен хейтер зрозумів — тут все так само справжнє.
Люди, яких ви ображаєте і яким бажаєте різних негараздів — справжні. Ваші пальці, якими ви набираєте всю цю гидоту — справжні. Зрештою, світ, у якому живете і ви, і ваші опоненти — так само справжній. Навіть якщо ви в ньому ховаєтесь за нікнеймом і аватаркою.
Не те щоб я була вся така у білому пальто і за все добре проти всього поганого.
Але якщо хтось почитає цей пост і наступного разу хоча б замислиться над тим, чи варто писати комусь щось ганебне і образливе — я буду рада.
Хоча, швидше за все, ніколи про це не дізнаюсь)
Доброго ранку, дякую, що дочитали цей лонгрід до кінця, і, звісно – #ненервуйтесь