Священник Михайло Бучак зайвого представлення не потребує. Його знають волиняни як настоятеля Свято-Покровського храму села Княгининок біля Луцька, військового капелана, людину з активною життєвою і громадянською позицією.

25 червня він у студії 12 каналу відповідав на запитання ведучої Марії Вавринюк у програму «Духовна абетка». Далі – найважливіше з його відповідей.

Як став священником

«Ніколи не мріяв стати священником. У моєму житті напевне справдилося те, що говорить Христос в Євангелії: «Я вибрав вас із цього світу». В мене немає в родині священників. У школі я був секретар комсомольської організації. Завжди казав, що ми з Богом ходили різними дорогами. Тобто ми з Ним не сварилися ніколи, але ми з Ним ходили різними дорогами».

***

«Мій дідусь був глибоко віруючим, прислуговував у церкві. Це по батьковій родині. По маминій – офіцер, дійшов до Берліна, росіянин. Батько дотепер співає у церковному хорі. Мама була вчителькою. Сьогодні її немає зі мною, Царство їй Небесне».
***

«Виявляється, мій дідусь мріяв усе життя, щоб я став священником. Мені мама колись розказувала, що він розказував мені про аспекти священництва. Вони мені були не цікаві, хоч я вже був у 9-му класі. Я цього навіть не запам’ятав, настільки мене це не цікавило».

***

«Я не міг уявити себе священником. Скоріше мені імпонували юриспруденція, журналістика. Мама мені не давала туди йти, казала, що мене застрелять».

***

«Фактично я став священником спонтанно, з Божої волі. Я їхав на заняття з математики, готуючись вступати до фінансово-економічного університету в Тернополі,  і побачив оголошення, що проводиться набір у духовну семінарію Української православної автокефальної церкви. Я приїхав до свого викладача і кажу, що я не буду більше їздити, бо вступаю до семінарії. «Отче наш» я тоді з помилками знав… Він тоді сказав: «Не всіх дурних війна забрала».

***
«Я зараз пробую зрозуміти себе, чому я тоді прийняв таке рішення. Я шукав справедливості. Я завжди був бунтар. Не хочу казати слово «революціонер». Бунтар. Це мама виховала таке почуття загостреної справедливості».

***

«Коли я побачив цю об’яву, в мене виникла думка, що все-таки церква – це місце найбільшої справедливості. Не знаю чому. Я тоді навіть Біблії не читав.

Церква тоді не була для мене авторитетом. Вона була ТАМ, а я був ТУТ. Таке враження, що рішення приймав не я. На свідомому рівні я б його не прийняв. Десь на підсвідомому, ірраціональному рівні це рішення було прийнято. Про що я ніколи не пошкодував. Тому я і вважаю, що це був не мій вибір, а вибір Бога. І оскільки це був вибір Бога, то я себе почуваю гармонійно на тому шляху, який мені вибрав Бог».

***

«Я абсолютно щасливий і задоволений, незважаючи на те, що і не знайшов того, що шукав».

Бути священником – легко?

«Це не те місце, де добиваються світського успіху. На сьогодні я і багато моїх товаришів, якби не були священниками, а працювали в інших сферах, ми були б більш публічні та успішні».

***
«Для того, щоб стати священником, треба мати відчуття того, що це твоє, і розуміти, що буде непросто».

***

«Я не пропонував своїм синам дорогу священника. Бо розумію, наскільки це важко.

Краще мати сина світської професії, але віруючого, аніж священника, але невіруючого».

***

«Досить часто діти священників, які йдуть дорогою батьків, зневірюються, тому що вони бачать, наскільки непросте це служіння. Мій старший чин каже: «Чому ти, маючи три освіти, не можеш мати нормальний заробіток у тому шляху, який ти вибрав?»

***

«Ми зараз стикаємося і будемо стикатися з тим, що служіння священника буде вибирати мало людей. Тому що це саме служіння, а не робота».

***

«Вигорання дуже притаманне священникам. Коли священник з великим ентузіазмом йде на своє служіння, а потім стикається з елементарними проблемами у служінні і добробуті своєї сім’ї, це дуже важко. У нього десь відбувається злам світогляду: чому?»

***

«Мені було простіше. Напевно, тому, що це було покликання Боже. У мене не було проблеми, коли мені не вистачало грошей на два квитки на маршрутку і я йшов пішки додому 8 кілометрів. Це не проблема. Я думаю, що для Бога не є проблемою допомогти священникові. Просто священник повинен витримати все».

Про священників і дорогі авто

«Я маю автомобіль, і для мене це засіб пересування. Він повинен бути зручний, споживати менше бензину, простий у ремонті».

***

«Священників, які мають дорогі авто, не осуджую. Напевно, кожна мама чи кожен батько хотіли б, щоб їхній син мав дороге авто, хорошу квартиру, будинок, заробітну плату. І чомусь усі забувають, що у священника теж є мама і батько, які теж хотіли б комфортних умов для своєї дитини».

Про відповідальність

«Я завжди відчував себе старшим, тому що по життю завжди був лідером. Так мене вчили. І я готувався до того, що мені доведеться нести відповідальність. Мій батько казав мені такі слова: я побачу, як ти підеш на свій хліб. Я їх запам’ятав ще зі школи».

***

«У мене немає властивості плакатися комусь у жилетку. Не можу цього собі дозволити. Напевно, тому, що навколо мене є люди, які хочуть бачити сильного священника, який не плачеться в жилетку, але якому можна поплакатися в жилетку».

Про віру в Бога

«До мене прийшов чоловік сповідатися. Я запитав його, чи він сповідається. Каже, нечасто. Я запитав, чи вірить у життя після смерті. Каже, ні. Питаю: а як же ви сповідалися? «А мене про це ніхто не запитував», – відповідає. І справді, священник на сповіді запитує ключове: чи вкрав, чи вбив… Але не запитує, чи вірить людина в Бога. Апріорі здається, що вона має вірити… Я сказав цьому чоловікові: дуже класно, що він у цьому зізнався. Він же міг мене обманути. А віра починається із правди. І я думаю, що це був перший його крок до Бога.

Про священників і коронавірус

«Коронавірус – це допуск Божий. Бог випробовує нашу віру. Це випробування духовенства, провідників церкви, а не мирян. І ми не маємо права зламатися. Я багато років казав, що ікони чудотворні, і зараз я не можу сказати, що насправді вони не зовсім чудотворні. Не буде такого. Є певні ключові речі, через які я не буду переступати. Я вірю в чудеса… Я бачу речі, які виходять за рамки медицини, юриспруденції, психології. І це класно. Бог виходить за рамки сучасного світу, а ми Його намагаємося назад засунути».

Про капеланство

«Найбільш переломний момент в капеланському служінні – це Майдан. 18 лютого, коли був розстріл в урядовому кварталі, я просто не зміг дивитися і почав телефонувати друзям, щоб їхати в Київ… Ми поїхали в цей же день. Це були підприємці, один диякон зі мною поїхав».

***

«Я прийшов додому і кажу своїй дружині: в тебе є 40 хвилин, збери мене, будь ласка. Ні слова не промовивши, вона збирала мене в дорогу. Після цього  інакшого шляху вже не було».

***

«Ніч з 18-го на 19-те на Майдані. Переломний момент свідомості. Я побачив там ту країну, яку хотів би бачити. Поки що я її не бачу. Поки що диявол руйнує ці бажання. Це була країна, яка об’єднувала бідних і багатих, російськомовних і україномовних, тих, які готові життя віддати, і які просто допомагають».

***

«А потім почалася війна з москалями. Не з Росією. Якщо людина народилася в Росії, ми не маємо права забрати в неї батьківщину».

***

«Місія священника на війні – бути поряд з воїнами… Я ненормальний священник. Коли приїжджаю, мені цікаво, щоб стріляли, йшла війна. У ті часи я шукав гострих відчуттів… А коли приїжджав – переставали стріляти».

***

«На Архістратига Михаїла ми служили літургію у Красногорівці. Зранку почався прицільний обстріл, але перед тим забрали всю техніку… Тобто фактично міни лягли так, що нікого не вбили і нікого не пошкодили. Військові завдячували цим присутності капеланів і молитві. Це була бригада зі Східної України, яка не знала навіть, що таке записка за здоров’я».

***

«Капелани однозначно там потрібні, і головне – щоб це були капелани з відкритою душею».

***

«Я принципово не брав там зброю до рук. Хоч якби виникла критична необхідність, я би однозначно взяв зброю, не зважаючи на жодні обставини. Таких обставин не виникло, тому я не взяв зброю до рук».

***

«Ми, священники, маємо бути носіями радості. Світ завдяки нам має змінюватися, він має сяяти, люди мають бути щасливими, вони повинні навчитися любити одне одного».

***

«Служіння повинно виходити за рамки храму. Капеланське служіння якраз таке, яке виходить за рамки храму».

Про хороших і поганих священників

«Коли сьогодні люди дивляться на священників, як на пришельців із Марсу, вони повинні розуміти, що глибоко помиляються. Ми, священники, живемо життям землі. Єдине, що нас відрізняє, – це те, що Бог нас вибрав – хороших, поганих. Для хороших людей Бог вибрав хороших священників, для поганих – поганих. Тому, якщо у вас поганий священник, задумайтеся, який ви є. Так само для хороших священників Бог вибрав хороших парафіян, для поганих – поганих».

Про сім’ю священника

«Я дуже багато втратив через те, що колись надто вдарився у своє служіння. Коли священник надто захоплюється своїм служінням, він апріорі залишає сім’ю на другому місці».

***

«Сьогодні я повертаюся у своє минуле і розумію, наскільки я недодав своїм дітям. Тому зараз пробую це повернути. Але єдиним способом: молюся за них і вчуся їх сприймати такими, якими вони є. Діти ніколи не будуть такими, як я хочу. От сьогодні я хочу, щоб мої діти були такими, як хоче Бог. Якими вони будуть – я не знаю. Але я дуже хочу цього».

***

«Взагалі бути дітьми священника надзвичайно важко. От я не був сином священника, тому я надзвичайно щасливий. Я був сином водія і вчительки. Коли помилку робить водій – це нормально сприймається. Коли помилку робить священник – його готові розстріляти. І буває, люди дуже чекають, на жаль, щоби було якесь падіння. А мені здається, що навпаки, священники на сьогодні потребують підтримки, і найперше – молитовної».

***

Про побут священника

«Ніхто не розуміє, наскільки ми психологічно виснажуємося. Думають: от що він там робить? Приходить додому – і відпочиває. Та не відпочиває! Я зараз прийду додому – і мені треба жуків кропити і буряки від мошки. Я обробляю помідори. Думали цього року посадити 40 корчів, але люди принесли розсаду – і посадили знову 140 корчів. Думаю, як я буду їх пасинкувати і читати «Отче наш»…»

***

«Священник, як і вчитель, лікар, не повинен думати про город. Хіба для власного задоволення. Я витрачаю дуже багато часу на це і часом просто падаю, зважаючи на свій фізичний стан. Є священники, які працюють на будівництві, їздять на таксі, бо не мають можливості утримувати сім’ю. А від них вимагають духовності».

***

«Єдине, що забороняється у сім’ях священників, це буде нещасливими».

Про політику

«Я би не пішов у політику. Я це спробував. Я кажу так: для Михайла Васильовича Бучака політика це надто багато, а для отця Михайла – це надто мало. Політика – це надто мало порівняно зі священництвом. Віддаючи частину душі політиці, я буду втрачати частину свого священницького служіння».

***

«Я колись думав: от я прийду у владний коридор і буду таки-и-и-м… Але я почав ставати таким самим. І я не захотів».