Софію Мефанік із села Городок всі звуть бабою Зосею. Чому – вона й сама не знає. Їй – 85, втім, лише у паспорті, бо моторна бабця ще ходить по ягоди, співає у церковному хорі, а торік навіть пройшла 200 км пішки до Почаєва! 

Жінка каже: з молоду була активісткою. Запевняє: раніше, хоч і було важко й бідно, зате весело.

А довелося її справді непросто. Рано помер батько. У 14 Софія вже працювала ланковою у колгоспі. Ці часи згадує з усмішкою:

“Із сміхом, із охотою робили, жартували”.

Відпочивали за вишиванням, бо тоді оздоблений одяг був дуже модним. Одягали на всі свята. А одного дня, повернувшись з праці, дізналася, що йде заміж.

“Я пішла на роботу, приходжу: моя мати каже: “От булка хліба, стара приходила, отак-то”, – пригадує пані Софія.

Про свій намір одружитися колись хлопці повідомляли через своїх мам. Коли баб Зося згадує про підготовку до весілля – аж плаче. Бо час – нелегкий, післявоєнний. Батька нема, грошей – мізер. А організувати свято хотілося.

“Заробила в колгоспі 50 кілограм жита і змолола, і з того борошна наробила горілки на весілля”, – пригадує жінка.

Кілька ящиків пива привезли сестри і на цьому вибір алкоголю на весіллі закінчувався. На столах, пригадує, були сир, борщ і варені грушки – замість цукру.

“Клали масло, все казали: “Їж, щоб запити ту горілку”. А яка та горілка була? На бумазі горіла. А як будеш їсти масло – то не вп’янієш. А вареники то виносили, як забирали молоду. Для запорожніх виносили”, – каже пані Софія.

Молода ж, як веліла традиція, була у вінку та із кольоровими стрічками. А вже після весілля – на голові у дівчини завжди мала бути хустка. Треба було ховати волосся.

“Вже як забирали молоду, то були вельми гарні пісні, що вже так наплачешся. Не так, як зараз, що жениться то весела і довольна, а тоді сплачешся так, що не знаю як”, – пригадує жінка.

Попри тодішню бідність, гуляти весілля вміли добре. І гостей – не менше сотні.

“Були коровайниці, було весіллє, було “повесілля”, були і “пироги”, – розповідає бабуся.

Зараз у бабці є все, що потрібно. Поруч живуть дві дочки, які й допомагають. Живе ж з пенсії, яку, каже, заслужила, а це всього 2 600 гривень. Більше і не просить, адже за життя, каже, навчилася цінувати копійку.