Їх врятував вчасний переїзд із центру міста. Наступного дня у будинок Оксани Макарової з Маріуполя впала бомба. Нині жінка з маленьким сином на Волині. Чоловік залишився боронити рідне місто.

Що довелося пережити людям та як вдалося вибратися – у матеріалі Марії Вавринюк.

Тимуру майже два роки. Зараз він разом із мамою у безпеці на Волині. Має багато іграшок, які принесли небайдужі люди, та дах над головою. Ще два тижні тому про це не могли і мріяти. Мама із сином голі й босі вибиралися з рідного Маріуполя.

«Горіло все навкруги. Падало, летіло, свистіло. Навіть машина не могла проїхати. Був дуже великий ризик», – розповідає Оксана Макарова.

Ризикувати мусили, бо інакше вже могли бути мертвими. З рідними, але не всіма, Оксана Макарова вибралася з Маріуполя та розповіла нам свою історію. Її чоловік Олег – військовий. Саме від нього вона дізналася про те, що розпочалася війна.

«24-го о 5-й ранку він зайшов і сказав, що почалася війна. Зібрався і пішов. Більше я його не бачила. Відтоді він на війні», – каже жінка.

У Маріуполі ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення росії. Та й Оксана була впевнена, що місто надійно захищене від ворога.

«Нам казали, що Маріуполь – це фортеця і що Маріуполь буде захищений краще за всі інші міста. І досі хлопці боронять Маріуполь. Вони стоять там за наше місто. І люди не чекали там ніякого «ДНР» і Росії. Ми там дуже добре жили, у всіх була робота, були надії, були можливості для дітей, ми нікуди не хотіли їхати. Басейни, школи, садки – все це на європейському рівні. Все було настільки круто зроблено… І те, що зараз ми бачимо… Телевізор насправді не передає», – ділиться враженнями Оксана.

Жінка каже, усе розпочалося з авіаударів по заводах. У те, що бомбитимуть житлові будинки, ніхто не вірив. Поки ввечері бомба не впала на сусідній будинок. Почули тріск. Уламки полетіли в кімнату.

«Я лягла на дитину. Те, що я встигла зробити. І зразу ж упала друга бомба. Тоді вже вилетіли вікна повністю, випали на нас», – пригадує вона.

Будинок Оксани у центрі міста. Жодних військових об’єктів поблизу не було. Після того, як вдарили по драмтеатру, зрозуміли, що росіянам місто не потрібне. Вони будуть нищити все. Відтоді із квартири практично не виходили. З Тимуром сиділи в коридорі. Каже, він навіть не плакав.

«Він просто тримався за мене, і ми чекали: ми завалимося чи не завалимося. І тоді я зрозуміла, що це дуже близько», – зауважує жінка.

На вулицю виходили тільки у двох випадках: по воду і приготувати їсти на вогні біля під’їзду.

«Вода, газ, світло, тепло. Нічого не було. В кімнаті було 4 градуси тепла. Ми виживали всі там. На вулиці робили вогнище і там готували їжу, дитині в тому числі», – розказує вона.

Зв’язку не було, тому жили, не знаючи, що відбувається в країні.

«Ми просто виживали кожен день. Вранці надіялися, що війна закінчиться. Люди надіялися, що хтось прийде рятувати. Але з кожним днем ставало все гірше й гірше. У місцях, де ми набирали воду, вбивали людей. Тобто ми були вже ізольовані, розуміли, що центр побитий і що все дуже страшно», – ділиться враженнями мешканка Маріуполя.

Жінка розповідає, що усю її родину врятувало одне рішення: переїхати у будинок до друзів, які живуть далі від центру. Наступного ранку бомбу скинули на сусідній під’їзд їхнього дому. Погасити пожежу не було кому, тому за мить згоріли усі квартири.

«Коли ти там перебуваєш, ти акумулюєшся і це не сприймаєш як якісь жахливі умови. Ти адаптуєшся і розумієш: там б’ють – треба йти туди. А коли ти вже виїхав – розумієш, де ти був», – зауважує Оксана.

Лишатися в місті було небезпечно. Їхати також. Жінка каже, спершу росіяни щодня вранці буцімто пропускали машини. Потім почали їх розстрілювати. Спеціально.

Можливості проїхати дорогою не було. Окупанти зруйнували усі шляхи. Хоч місто таке велике, виїхати можна через один напрямок. У зимовому одязі, без речей, із сином на руках та собакою – Оксана з родиною вирішили їхати світ за очі.

Попри те, що зараз у відносній безпеці, кожен її ранок розпочинається  з новин про Маріуполь.

«Ми думаємо лише про близьких, які там залишилися, і що сталося з містом. Те, що воно вигоріло вщент, це факт. Цілого дому жодного немає. Ми надіялися, можливо, якийсь район не будуть чіпати. Але після удару по драмтеатру було зрозуміло, що все», – констатує жінка.

Єдине, про що мріє, щоби війна завершилася чим швидше і її коханий повернувся живим.

«Він повинен повернутися вже в цей будинок. Там наш будинок вщент згорів», – каже сумно.