Фільм «Чому я живий» йшов до глядача довгих 30 років, і нині він став реальністю завдяки Одеській кіностудії. Із 4 листопада стрічку можна подивитися у всіх кінотеатрах.

Чому сценарій так довго не вдавалося екранізувати? Чи легко було отримати державне фінансування фільму? Як затверджували акторів на ті чи інші ролі? Які актори мали зіграти у цьому кіно, але не зіграли? Про це та інше у програмі «Ранок LIVE» на 12 каналі 5 листопада розповів продюсер фільму, директор Одеської кіностудії Андрій Осіпов.

– Чи справді ви дотрималися історії, яка лягла в основу сценарію, написаного Євгеном Митьком ще у 1989 році?

– Сценарій був уперше опублікований у 1989 році, а коли його Митько написав – зараз уже неможливо встановити, адже сценарист уже у кращому зі світів. На жаль, він не дочекався екранізації. Історія, написана Євгеном Митьком, така сама, як у фільмі. Але режисер має право на власне бачення, і він дещо змінив фінал. Наш фінал трошки розширений. Було б добре, якби на знімальному майданчику був присутній і сценарист, який би погоджував ті чи інші заходи. Мені було б цікаво, якби Євген Митько був з нами під час зйомок і дещо підказав, захистив мої ідеї чи ідеї режисера. Адже у нас з приводу сценарію були суперечки. Загалом до сценарію, який запропонував режисер, було внесено понад тисячу правок. Я є автором багатьох змін, але у деяких речах я мусив просто погодитися із творцем.

Результат є, стрічка вражає. Вона вже отримала три нагороди на міжнародних конкурсах: два гранпрі та одну спецвідзнаку. У цього фільму – попереду ще своя конкурсна програма, і вона буде відпрацьована. Я впевнений, що актори, які знялися у цій стрічці, отримають наступного року «Золоті дзиґи». Принаймні будемо подавати їх у всі номінації.

Сподіваємося на любов глядачів. Хоча ми уже бачили їхню реакцію, коли фільм показували на Одеському міжнародному кінофестивалі. Зал аплодував стоячи, було багато сліз. Знімальну групу годину не відпускали із залу.

Уже з 4 листопада фільм іде по всій країні в усіх кінотеатрах. Хочу звернутися до глядачів. У Китаї дуже важко показувати американське чи європейське кіно, бо китайці ходять на свої фільми, вони люблять свій кінематограф. В Україні все навпаки: на «Джеймса Бонда» неможливо купити квитки, на «Дюну» неможливо пробитися, а своє – ай, це щось таке… От перевірте: підіть – і подивіться. Це справжній великий гарний сучасний фільм! Це епічна драма, дві години. Фільм тримає в напруженні весь час. Багато грошей витрачено на роботу зі звуком, кольором, застосовані технології світового рівня. Фільм досить вартісний, дорогий, з різними ефектами.

– А змінений фінал не зіпсує враження тим, хто обізнаний з реальною історією?

– Ні, не зіпсує. Нікому не спало на думку міняти задум великого сценариста. Адже Євген Митько – автор сценарію таких фільмів, як «Республіка ШКІД», «Бумбараш», «Циган». Тобто це великий майстер. І втрутитися нахабно в задум такого драматурга було би надто самовпевнено. Тому ніхто цього задуму не міняв.

Коли я вперше читав сценарій у 2017 році, не буду брехати, я плакав після того і ще кілька годин ходив у роздумах. Це вражаючий твір. Але те, що я читав, – це літературний сценарій, 60 сторінок тексту. Коли ти готуєш фільм, група змушена його наповнювати: як цю сцену реалізувати, як цю зняти… І режисеру так бачилося, що затихання сюжету має бути от таким.

– Режисер Вілен Новак отримав сценарій ще на початку 2000-х, і саме йому Євген Митько віддав текст. Але до вас сценарій потрапив у 2017-му. Чому до цього моменту нікого не цікавила ця історія? Чому раніше ніхто не взявся за її екранізацію?

– Я критикувати «папєрєдніков» не буду. Я вже сам на кіностудії працюю 5 років, тому я вже сам «папєрєднік»… Напевно, цікавило, але сценарій доволі дорогий у реалізації. До того ж – ще було питання передачі авторських прав. Євген Митько в останні роки жив у Москві, там і похований. Потрібно було вести мову зі спадкоємцями. Якось не вдавалося. А з 2017 року я працюю на кіностудії, і вважаю, що на період, коли я прийшов, це найліпший сценарій, що був у запасі. У 2018 році ми почали знімати «Фортецю Хаджибей», а на фільм «Чому я живий» грошей не було. 2019-го ми цілий рік знімали «Фортецю Хаджибей», 2020 року ми її представили. І весь цей час сценарій чекав.

Режисерська розробка сценарію датована 2001 роком. Тобто тоді режисер підготував сценарій для того, щоб впровадити його у виробництво. Вілену сценарист віддав твір десь у 1992-1993 роках. З того часу минуло 30 років.

Я радий, що фільм на екранах. Якраз цього року у Вілена Новака 50 років творчого шляху: перший його фільм «Ринг» вийшов у 1971-му. А ще були «Червоні дипкур’єри», «Вторгнення», «Дике кохання», «Принцеса на бобах» і багато інших. Вілен Новак – українська легенда.

– Стрічку ми маємо можливість дивитися завдяки тому, що вам з командою вдалося виграти конкурс Держкіно. Чи легко зараз отримувати держпідтримку для виробництва фільмів? Чи щоразу це боротьба?

– Це запекла боротьба. Щоб зрозуміти, яка конкуренція, досить знати, що в середньому фінансують 20-25 стрічок, а на конкурс подається 600-700 проєктів. Окрім цього, Одеська кіностудія знаходиться в Одесі, а майже весь основний кіносвіт України сконцентрований у Києві. Різні продакшни, в тому числі величезні телеканали, які мають власні підрозділи, відомі світові компанії – всі вони стоять у черзі за цими грошима, бо кіно в Україні знімається тільки за держфінансування. Можна знайти приклади приватного фінансування у кіно, але це зазвичай невеликого бюджету фільми, сучасні комедії. І дуже добре, що в Україні є грамотна, зважена політика. Щорічний бюджет, який виділяється, – мільярд гривень. Це один з найбільших бюджетів Європи. Обіцяють, що наступного року буде вже 2 мільярди. Велика подяка кожному з народних депутатів, хто це підтримує, і Мінфіну, і Кабінету Міністрів, і, звісно, платникам податків.

– Запитання до вас як до продюсера: які непередбачувані ситуації траплялися під час зйомок, коли треба було вирішувати питання вже на вже?

– Уявіть собі. Приходить режисер і каже: мені вночі приснилося, що наш герой має знаходитися в котлі паровоза і бити кувалдою по закльопках, але цей паровоз має бути зроблений так, щоб він не хитався. Мовляв, давайте знайдемо десь сам котел паровоза. Ми викликали художника-постановника, декораторів, реквізиторів. Кажуть, іншого виходу, як будувати, нема. У фільмі ми його бачимо 30 секунд, а будували декорацію кілька тижнів. Там же різні технологічні процеси: щось треба зігнути, щось має висохнути… Могли б зробити набагато швидше, бо ж кіно – це велика ілюзія, де все робиться з патичків, пінопласту, іншої субстанції, аби достояло. Але оскільки треба було, щоб цей паровоз витримав героя, який там лежав, – а це український актор Віктор Жданов, чоловік немаленький, тому будували серйозно. Зараз цей паровоз стоїть біля музею Одеської кіностудії.

Було багато скандалів, пов’язаних з локаціями, творчими рішеннями. Творчі рішення інколи викликають нерозуміння: де ти це придумав, звідки взяв? Але важко сперечатися, коли говориш з легендарною людиною, яка знімала кіно, коли тебе ще й на світі не було. Звичайно, він має на тебе вплив.

– Акторський склад теж досить зірковий. Як підбирали акторів, як довго відбувався кастинг і чи могли ролі зіграти інші особи?

– Тут багато усього наклалося. У 2019 році ми перемогли у конкурсі, у грудні отримали фінансування, а в березні 2020-го приходить локдаун. Так-ось у величезної кількість акторів, які були попередньо обговорені, полетіли графіки, і вони вже не змогли у нас зніматися. Наприклад, на головну роль попередньо запрошували Станіслава Боклана. Гарний актор, я люблю його роботи, мені хотілося, щоб він зіграв у цьому фільмі, і режисер не був проти. Але в Боклана був «Папік 2», і треба було його відпустити. Неможливо було сумістити графіки. Потім ми розглядали одного з польських зіркових акторів. Але гонорар, який він назвав… У нас всі актори разом стільки коштували. Розглядали також такого актора українського походження, як Сергій Гармаш. Він теж коштував вражаючу суму у порівнянні з нашими акторами, але ми готові були на це, бо це чудовий актор, він би прикрасив стрічку. Тим більше, що у стрічці грає Олексій Горбунов. А з Гармашем вони – гарна пара. Наприклад, у фільмі «12» є у них чудова сцена разом. Але в Гармаша не вийшло, бо у нього були якісь проблеми в театрі, яким він керує. Зрештою, після довгих випробувань з’явився Віктор Жданов, який прекрасно говорить українською. Переселенець з Донбасу, працює в одному з театрів, багато знімається: «Кіборги», «І будуть люди»… Скрізь зараз у нас є Віктор Жданов. Він, безумовно, зірка.

– У переліку акторів є дуже молода акторка, яка також є блогеркою і зіркою TikTok, Анастасія Марків. Як вона потрапила до стрічки, адже TikTok – це щось розважальне, а роль в Анастасії досить серйозна?

– Ми дуже довго не могли затвердити актрису на роль Фросі. Не знаходилося. Нічого не подобалося, бо актори вже були затверджені. Роланд Мішко, який грає роль коханого Фросі, був уже затверджений. Він досить фактурний хлопець, надзвичайний. І Віктор Жданов, і Іра Мельник, і Настя Борисова… Акторський склад був сформований. А коли почали кастинги в акторських парах у сукупності – не підходили. Знімати ось-ось – а Фросі немає. Приходить режисер: треба терміново зустрітися. Приносить: «Ось!». Кажу: «Хто це?» – «Це Анастасія Марків». – «Де ви її взяли?» – «В Х-Факторі». Думаю, що сталося? Все-таки літня людина. Надіявся, може, передумає. Кандидатура Анастасії Марків пролежала на столі приблизно тиждень. Я чекав, що режисер запропонує когось іншого. Але він відносно цієї актриси був на сто відсотків упевнений. А уявіть собі, що таке затверджувати на одну з головних ролей непрофесійну актрису. Це величезний ризик. Так, часто воно допомагає. І в історії Одеської кіностудії були випадки, коли непрофесійні актори грали винятково. Але це ж завжди лотерея. Один шанс зі 100, що непрофесійний актор зіграє і не зірве зйомки.

– Чи задоволені ви результатом?

– Зараз так. А в ході підготовчого періоду в мене було багато сумнівів. Певна кількість сцен із Настею Марків вирізана: якісь плани, епізоди, кадри. Ми їх різали з урахуванням її емоцій у кадрі чи інших речей, які мене не вдовольняли.

– Чому кожен українець повинен піти й подивитися цей фільм?

– А це наша історія, це те, як українці ставилися до євреїв, і тут немає купюр. Ми не уникали якихось тем. Це історія про сусідську підлість. Але, зрештою, це історія про кохання, взаємодопомогу, віру в майбутнє, виживання на зло усім. До речі, назва фільму «Чому я живий» гарно перекладається на всі інші мови. Бо робоча назва фільму – «Тепер я турок, не козак». І перекласти її на англійську, французьку, іврит, іспанську складно. А ось «Чому я живий» має і контекст «Як я вижив».