Днями сиділи у підвалах та сподівалися на те, що виживуть. Більше сотні людей вдалося евакуюватися з населених пунктів, які оточили російські війська та нищили усе, що бачили. До Луцька вони добиралися 13 годин. Як усе пережили та що будуть робити далі?

Десять днів у підвалі та 14 годин у дорозі. З передмістя Києва Ліна із сином утікали під обстрілами. Російські війська, каже жінка, забрали у них дім та мирне життя.

«Там все було – і «Гради», і все, що літало то над головою», – пригадує біженка.

Допомогли виїхати волонтери. Спершу – до Фастова, потім до Тернополя. Звідти вже до Луцька. Вогонь та вибухи досі перед очима, але найбільше жінка рада тому, що вони з сином живі. Чоловік захищає Україну у лавах Збройних сил України.

«Гостомель з вікна бачила. Потім 24-го встигла просто поїхати подалі, бо в мене малолітня дитина, і я одна», – каже Ліна.

На Волині людей прихистили у церкві «Спасіння». Як почалася війна, тут розпочали допомагати біженцям. Евакуюють із «гарячих» точок та забирають з потягів у Тернополі. У «гарячі» точки відправляють гуманітарну допомогу. Таким чином підтримали вже сотні людей.

«Даємо обід, вечерю, спілкуємося з людьми, даємо їм можливість трошки розслабитися, щоб вони прийшли в себе. Вранці даємо снідати, молимося за них і відправляємо на кордон – чи то «Ягодин», чи то «Устилуг», куди вже вибирають люди», – розповів пастор церкви «Спасіння» Микола Климчук.

Більшість тих, хто на власні очі побачив війну, бояться вийти з автобуса та навіть розмовляти. Люди хочуть якнайшвидше виїхати за кордон.

«Настільки люди налякані, настрахані, і дуже багато дивуються, що тут зовсім не так, як там. Люди пережили жах просто», – стверджує Микола Климчук.

Переночувавши у Луцьку, майже всі збираються та їдуть у сусідню Польщу. Кажуть, там зараз безпечніше. Ольга з дочкою ледве виїхали зі столиці.

«В садочки ходили. Хочеться на свою вулицю повернутися, на свою роботу. Дуже важко», – ділиться жінка.

Першого вересня малеча мала йти у перший клас. Зараз дитина налякана та не розуміє, що відбувається. Родина також їде у Польщу, але після того, як війна скінчиться, планує повернутися у рідний дім.

«Надіємось на наших захисників, на Бога і що наша Україна дуже сильна. І витримаємо усе», – зазначає Ольга.

Тут спокійно, у теплому приміщенні та без звуків вибухів люди мають змогу поснідати. Після життя у підвалах для них це справжня радість.

Родина з Чернігівщини до останнього вагалася, покидати рідне місце чи ні. До звуків ракет уже звикли і сподівалися, що найближчими днями це завершиться. Прийняли рішення їхати, щоб врятувати дітей.

Покидати Україну спішать не всі біженці. Ця родина каже, поки що залишаться у Луцьку та чекатимуть, коли вдома закінчиться війна, щоб повернутися.