Живуть за кілька кілометрів від Білорусі і не можуть ходити самотужки. У Заболотті мешкають 25 самотніх людей, у яких немає нічого, окрім терцентру, який упродовж останніх місяців став для них домівкою. У своєму житті вони вже бачили одну війну й не на жарт наполохалися, коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Детальніше – у сюжеті Ольги Матвєєвої.
У кімнаті відпочинку Заболоттівського терцентру його мешканці зазвичай спілкуються, читають. Пані Любов регулярно приходить переглядати новини.
«Важко дивитися, звичайно. Мені здається, нема такої людини, щоб дивилася – і не сприймала. Мусить людина дивитися – і щось в душу вкладати», – розмірковує мешканка терцентру у Заболотті Любов Домарецька.
Вона цікавиться ситуацією в країні, незважаючи на те, що у своєму житті вже бачила багато. Хоча скільки років має – не зізнається. Каже: «Такої ще війни не було».
Здебільшого усі мешканці у терцентрі знають, що таке війна, не з новин. Бо ще у ранньому дитинстві їм на власні очі довелося бачити жорстокість другої світової. Катерина Приймачук – 1931 року народження, одна із найстарших тут.
«В мене було дві сестрички, братики двоє було – повмирали. Мама вмерла одна й друга. А я осталася сирітка, нема нікого, нічого», – розказує жінка.
Самотньою вона й провела значну частину свого життя. Тепер у стінах Заболоттівського терцентру такою себе не відчуває.
«А нас тут 4. Тут є жіночка одна, тут бабця лежить така старенька, неходяча, а тут в нас є три бабці таких, помаленьку ходимо», – розповідає Катерина Приймачук.
Її сусідка Олександра Жерш у терцентрі мешкає вже майже два роки. Каже: скаржитися немає на що.
«Головне, що ми не голодні. Перуть, миють, все роблять. Я вдома як була – не їла 4 рази. А тут 4 рази дають їсти нам», – зазначає Олександра Жерш.
У терцентрі нині 25 мешканців. Із них всього 8 жінок, інші – чоловіки. До слова, тут опікуються не лише пенсіонерами, а й тими, хто залишився без рідних і без дому.
«Як молодому мені хочеться своє мати, сім’ю. У батька згоріла хата. І в мене нема житла – доводиться тут жити», – каже мешканець терцентру Василь Шпак.
Але жити тут, запевняє, комфортно, бо є всі умови. Їх, розповідає очільниця відділення, постійно вдосконалюють: «На даний момент в нас йде ремонт. Співпрацюємо із канадцями вже кілька років. Вони нам допомагають, допомагає селищна рада».
Дбають і про здоров’я мешканців – на місці працюють і медики.
Зізнаються: із початком повномасштабної війни мешканці не на жарт наполохалися. Але згодом зрозуміли: тут у безпеці.
«Ми стараємося їх не засмучувати, підтримувати. Вони, звісно, переживали, казали, що ми їх тут покинемо. Перших два місяці ми ходили чергували цілодобово», – розповідає завідувачка відділення стаціонарного догляду для постійного проживання Лариса Колесник.
Частина мешканців терцентру не може рухатися самотужки, інші роблять це повільно. Вони потребують постійного догляду й отримують його у цих стінах. Тут, кажуть, подбали і про те, як людей евакуювати у разі агресії із Білорусі, що зовсім поряд.
«Ми намітили, склали певні плани. В нас є шляхи куди, з ким, як. Всіх нюансів не буду розказувати, але маємо чіткий план», – заявив голова Заболоттівської громади Валерій Свіржевський.
Нині ж мешканці терцентру просто живуть у спокої. І сподіваються, що на схилі літ не доведеться покидати місце, яке стало для них домівкою.