Віктору Петровичу – 80, Надії Григорівні – 69. Вони познайомилися у Луцькому геріатричному пансіонаті. Кожен мав нелегке життя, через недуги обоє втратили зір, жінка не має ніг. Втім, три роки тому, розповідають, доля зробила один із кращих дарунків – зустріч один з одним.
“Я прийшов сюди і Надія Григорівна гукнула: “Як тебе звати?” З цього все й почалося. Тут тяжко, якщо не мати нікого, то можна з глузду з’їхати”, – каже Віктор.
Пані Надія в геріатричному пансіонаті вже 6 рік. Має трьох дітей, усе життя пропрацювала на різних заводах та комбінатах. Через погане здоров’я вирішила поїхати жити до пансіонату, адже ні від кого не хотіла залежати. Тут вже опинилася в інвалідному візку, бо довелося ампутувати кінцівки. Діти, каже, навідують. А от Віктор – одинокий. Життя дітей не подарувало, дружина померла.
Тож на схилі літ життєві обставини обох привели в геріатричний пансіонат. З тих пір вони майже не розлучаються. Мають вже чіткий розпорядок дня. Віктор Петрович прокидається о 6 ранку, робить зарядку і обов’язково йде будити подругу. Чоловік допомагає пані Надії приймати ліки, розігріває обіди.
“Якби не він, мене уже може б і не було. Бо уявіть, як тяжко без очей і без ніг. Я рада, я щаслива, що він приходить, ми говоримо, ми співаємо”, – розповідає Надія.
Розповідають, як тільки познайомилися, то зір ще мали, тож один одного добре уявляють. о
Вони один для одного найбільша втіха та розрада. Разом чаюють, слухають радіо, діляться свіжими анекдотами та співають пісень. А усіх волинян закликають цінувати та поважати близьких людей. Мовляв дорогі серцю люди – величезний скарб.