Іван Петльоха родом із волинського села Боратин. Каже: скільки себе пам’ятає — завжди тягнувся до малювання.

  • У дитинстві я обожнював динозаврів. Спершу перечитував усе, що міг знайти про конкретного велетня, а тоді намагався передати його на папері. Фломастери, олівці, крейда — усе йшло в хід, — згадує Іван.

У п’ятому класі батьки записали його до гуртка образотворчого мистецтва. Але хлопець не просто відвідував заняття двічі на тиждень, як усі — він їздив туди майже щодня. Прагнув більшого: розуміти техніки, працювати з кольором, вдосконалювати руку.

Після школи вступив до Луцького вищого професійного училища будівництва та архітектури. Там опановував художню різьбу по дереву. Мріяв: ось так і житиму — з рубанком і стамескою, створюючи щось живе, тепле, справжнє. Та на шляху з’явився той, хто зробив ухил у бік сакрального.

  • Мій старший брат Андрій казав: малюй. Це — твій шлях. Він вірив у мене більше, ніж я сам. Часто повторював: прадід мав цей дар, а тепер він — у твоїх руках, і ти не маєш права його занапастити, — тихо говорить Іван.

Зараз Андрій у списку зниклих безвісти. І кожного ранку родина просить Бога про диво.

  • Коли мені запропонували вступати до Львівської національної академії мистецтв, саме Андрій перший сказав: “Йди. Ти зможеш.” І я пішов. Вчився на кафедрі сакрального мистецтва. Там мене підтримував ще один сильний наставник — Франц Черняк. Професор, художник, людина світла…

Згодом були перші замовлення — розписи храмів у селах Закарпаття, Львівщини, Волині. Окрема гордість — розпис Хрестовоздвиженського храму в рідному Боратині.

  • Мамі тоді дякували за мене, за талант сина. І вона світилася від щастя. А я працював у старому дерев’яному храмі з унікальною архітектурою, молився і боявся одночасно. Але саме там я зрозумів — Господь поруч. І він тримає мою руку, коли я веду пензлем.

У стінах академії Іван зустрів не лише покликання, а й долю.

  • Ми мали оглядову екскурсію майстернями. Зайшли до однієї — а там дівчина працює. Майстер усміхнувся й каже їй: “Ось твій майбутній чоловік”. Так я й познайомився з Олею, — усміхається.

Знайомство переросло в дружбу, дружба — в кохання. Тепер у них троє донечок: Марта, Анна і маленька Марічка. Іван часто на виїздах, працює далеко, а Оля тримає дім.

  • Мріємо з нею про прості речі. Побути разом. Помандрувати Україною. Побачити те, що не зруйнувала війна. І так хочеться, аби перемога була скоро — вона відкриє нову сторінку для нас усіх.

Перший досвід храмового розпису Іван отримав ще студентом. Одногрупник покликав долучитися до команди. Починав з орнаментів, але очі горіли, коли дивився, як працюють старші колеги.

  • Я завжди вірив у Бога. І щоразу на висоті, стоячи на риштуванні, я розмовляв із ним у думках. Одного разу була ситуація…

Іван замовкає. Потім — стиха продовжує.

  • Тоді я працював у величезному храмі. Взяв важку дошку — метрів півтора. І щось мені підказало: тримай її міцніше. Лише подумав про це — і вона вислизнула з рук. Летіла просто вниз, і я побачив… ніби в уповільненій зйомці… 

А про те, що було далі, дізнаєтеся за посиланням: https://brt24.com.ua/mij-starshyj-brat-viryv-shho-stanu-vidomym-ikonopysczem/