В облозі у передмісті Києва, коли поряд лунають вибухи і літають винищувачі, а в будинку майже немає їжі. Два тижні в окупованому місті із дітьми провела киянка, якій нині вдалося знайти прихисток на Волині.

Про те, як виживали, що пояснювали ще зовсім маленьким дітям і чи розуміють вони, що таке війна, – у нашому сюжеті.

«О пів на п’яту ранку мені зателефонувала мама і сказала: Даша, прокидайся. Київ бомблять», – пригадує киянка Дарина Кульчицька.

Відразу ж узяла дітей та зі столиці виїхали у передмістя Києва – до сестри. Та зовсім не готові були до того, що там залишаться на два тижні.

«Ввечері пішов наступ, і ми опинилися в облозі», – каже жінка.

Ті дні, розповідає, були найважчі. 16 людей в одному будинку ховалися від дій ворожих окупантів, коли лунали вибухи та повз пролітали літаки й винищувачі.

«І дракони… А вночі в нас одного разу було обстрілювання. Ми усі чули якесь тррррррррр», – додає другокласник Кирило.

Він каже: тоді йшли до бункеру. Так дітлахи називають кімнату із товстезними стінами, в якій ховалися замість підвалу.

«Коли літаки літали, коли ми чули, що бомблять, ми просто лягали на дітей і молилися», – стверджує Дарина.

«А знаєте чому це жахливе місто? Бо там їжі мало, магазини не працюють, світла нема… В один із днів виключили газ – підірвали трубу», – ділиться спогадами Кирило.

Пані Дарина розповідає: їжі справді не вистачало, бо ж харчувалися лише тим, що привезли ще у перший день. Далі ж вирішили їсти лише двічі на день, аби зекономити запаси. Хліба в будинку не було, тож, пригадує Кирило, бабуся пекла самотужки.

«А знаєте що? Це божественність якась. Бабушка пече дуже смачний хліб. При цьому не кладе туди ні крапельки цукру», – ділиться Кирило. Та насолодитися ним вдосталь не міг.

«Нас там було 16 людей. І ми різали на 16 шматочків. По дному шматочку на день кожній людині видавали», – розповідає Дарина.

Майже без їжі і повністю без зв’язку, коли за кілометр бомблять. Такі реалії «русского міра». Більш як за тиждень знайшли місце, де ловив зв’язок. Тоді й дізналися про евакуацію мирних. Злякалися, що це маніпуляція окупантів, та згодом, з’ясувавши, що це правда, поїхали.

Їхали 35 кілометрів близько 6 годин. І боялися, що російські окупанти використають мирне населення як живий щит. Та, на щастя, обійшлося – до Києва повернулися.

«Коли ми приїхали, я такий був радий бачити мій дім, що я цілував стіни. Я просто цілував стіни! Це правда-правда», – ділиться хлопчик. І пригадує, як обурився, коли дізнався, що вдома – лише на день.

У Луцьку, розповідає, малеча вже вподобали зоопарк. У новому домі – в Боратинській громаді – добре, але все ж хочеться додому. І навіть до школи. Не так засумував за уроками, ділиться Кирило, як за найкращими друзями, і сподівається побачити їх ще до літніх канікул. А ще, каже, залюбки б пішов у кінотеатр у розважальному центрі неподалік дому, та його вже немає.

Мама зізнається, що дітям про війну намагалися не розповідати. Приїхали в гості – так пояснюють, чому зараз на Волині. Дарина каже: коли молодша донька, якій 4, ще всього не розуміє, то син все усвідомлює.

Попри те, що на Волині спокійно, досі лякаються кожного несподіваного звуку.

Чоловік і батько Дарини залишилися в Києві. Чи не найважче пояснити дітям, чому вони усі зараз не разом.