Коли лунають звуки сирен, вони не ховаються. Адже оперативно дістатися укриттів – це ще той виклик для людей із інвалідністю.
Де шукати безпечне місце і хто може допомогти тим, хто самотужки не пересувається зовсім, – у сюжеті Ольги Матвєєвої.
Людина має не більше 5 хвилин, аби заховатися, коли чує звуки сирен. Раніше, нарікали лучани, доки добігали до укриття, повітряна тривога вже завершувалася. Попри те, що нині вони тривають й цілими годинами, не всі мають змогу заховатися в підвалі. Люди з інвалідністю, що аж ніяк не можуть спуститися самотужки, просто не знають, як їм діяти.
Киянка Любов розповідає: її донька Олександра на візку ще з дитинства. Коли столицю безжально бомбили – вони обоє залишалися вдома, на третьому поверсі. Нині, ділиться, від пережитого ще не відійшли та й навряд зможуть.
«А тут так спокійно. Я просто не очікувала. Ми просто як у санаторії, навіть краще», – розповідає Любов.
У цьому на околицях Луцька, де нині облаштувалися Любов із Олександрою, вже прийняли понад пів тисячі переселенців, які мають інвалідність. Ще на початках, розповідає адміністраторка, після кожного тривожного сигналу усіх евакуйовували у підвальне приміщення.
«У нас на той час було десь до 10 людей на візках. Це дуже багато. Це щоб людину посадити на візок, спустити, напевно, до пів години треба. Але це треба було швидко зробити, потім ще посадити і вернутися назад. Це великий проміжок часу», – каже адміністраторка реабілітаційного комплексу Анна Лещук.
Тому зрозуміли, що оперативніше і безпечніше як для пацієнтів, так і для персоналу – ховатися в приміщеннях, де є несучі стіни і немає вікон.
Людям з інвалідністю, які мешкають самі, допомагають у територіальному центрі. Там нині обслуговують усіх, хто про себе потурбуватися самотужки не може. Деякі під наглядом фахівців – постійно.
Про тих людей з інвалідністю, хто покидати домівку не хоче, у департаменті соцполітики просять подбати небайдужих – голів ОСББ або ж просто сусідів. Тож якщо такі є у вашому будинку – не залишайтеся осторонь!