Дві православні громади в одному селі: УПЦ Московського патріархату і Православної церкви України. Для волинських сіл, на жаль, така ситуація не рідкість. Три роки тому храм у Жидичині перейшов громаді ПЦУ. Але кілька десятків прихожан, як і колишній настоятель храму, не захотіли молитися у новоствореній українській церві. І тепер правлять службу Божу по різні боки одного подвір’я.

Як уживаються односельчани, які так і не змогли об’єднатися в одному храмі, з’ясовувала Ангеліна Гущина.

Свято-Миколаївський храм у Жидичині у 2019 році опинився в центрі гучного скандалу. Адже прихожани хотіли перейти під юрисдикцію ПЦУ, втім, священник, який тут служив, був категорично проти. Віряни свого таки досягли, а от священник разом із сім’єю так і залишився жити на подвір’ї поруч.

«Люди поділилися, частина ходить туди, частина – туди», – розповідають у селі.

«Вони себе вважають, що вони українська церква, а ми розкольники. І от є така коліжанка в мене, що не ходила до мене пару років, бо я голосувала за українську церкву», – каже мешканка Жидичина.

Хоч пристрасті, стверджують, уже вляглися. У Свято-Миколаївському храмі служать монахи із місцевого монастиря. Люди розповідають, що місцевий священик Володимир Гелета з УПЦ Московського патріархату ще давався чути на початках.

«Ще виходив торік, по-моєму. Десь виліз на дзвони, драбину десь взяв, пийнув і кричав: «То все моє, то все моє!», – пригадує прихожанка ПЦУ.

Потім звісток від нього не було. Відкритої ворожнечі, кажуть, між людьми нині немає, втім, прихильність до різних патріархатів таки дається взнаки.

«Ну отак «добрий день» дасть через зуби, а все одно вважають, що ми не ті», – додає мешканка Жидичина.

Більшість людей дискутувати на релігійну тему відмовляються. До того ж, за словами жителів села, у деяких родинах є люди, які ходять до різних церков, тож у такому випадку намагаються це не обговорювати, щоб не сіяти між близькими розбрату.

«У мене родичі ходять і в ту церкву, і в Московський патріархат, в ту каплицю. І нормально всі ставляться до мене», – каже мешканець Жидичина.

До слова, прихильники Української православної церкви моляться на подвір’ї хати, де живе колишній священник. Там вони змайстрували своєрідну каплицю. Ми завітали в обійстя і зустріли дружину екснастоятеля храму. Неохоче жінка розповідає, що її чоловік зараз дуже хворіє. На вихідні здійснювати богослужіння приїздить син.

«Він після 3-го інсульту. Повністю не розмовляє. Ходить тільки після того, як я колю йому знеболююче. Тут служить син. Людей ходить по 40-50 чоловік на службу щонеділі. З 1991 року ми служимо українською мовою… Нашої громади як так не існує, розумієте, ми не зареєстровані. Просто люди ходять і моляться. Кирила не гадуємо і не згадували ніколи в житті. Чоловік в мене був противник того всього», – запевняє дружина священника.

Стверджує, що не є противницею Православної церкви України. Хоче, каже, аби на всій Україні існувала єдина українська церква. І сподівається, що після війни так і буде.

«Аби на Верховній Раді рішили закрити церкви московського патріархату, но ми не є московський патріархат, ми противники того всього, я була б навпаки тільки дуже рада… Хочу дуже, щоб воно все було разом. І щоб в нас в Україні був свій патріархат. Щоб в нас була українська православна церква сильна, одна-єдина на всю Україну… Мені так само душа болить, стою плачу і молюся вечорами за тих дітей», – каже дружина священника.

Нинішній настоятель Свято-Миколаївського храму Костянтин Марченко каже, що зараз нікому не до конфліктів. Щодо будинку, в якому живе сім’я колишнього священника, то вже довели, що це власність громади.

Зла, каже Костянтин Марченко, ніхто нікому не бажає. Та й дюдей силоміць ні до чого схиляти не збираються.

«Ми всі віруючі люди, не зацікавлені у будь-яких конфліктах, і завжди хочеться, аби кожен мав власне критичне мислення», – висловився настоятель.

Частина прихожан якраз перейшла з УПЦ. Це, каже Костянтин Марченко, гріє серце. Втім, зараз для всіх головне – аби швидше настав мир, і наші захисники були живими.