Дев’ятеро людей, які раніше від обстрілів ховалися у різних підвалах і навіть мікрорайонах міста, тепер живуть під одним дахом у волинському селі. Голова сім’ї Володимир Луцик, коли з’явилася можливість евакуюватися від бомб, винищувачів та ескандерів, забрав усіх жінок, з якими був одружений у своєму житті, а також дітей, внуків і переїхав на Волинь.
Володимир Луцик із колишньою дружиною Ларисою зустрічають журналістів біля своєї нової оселі. Раніше будинок стояв порожній.
Величезній сім’ї харків’ян вдалося евакуюватися із міста, що знищують. Двома автівками чоловік забирав усіх, кого міг.
«Нас дев’ятеро у віці від 5 до 86 років, усі в більш-менш близьких чи далеких родинних стосунках», – розповів Володимир Луцик.
Він – голова сім’ї і водночас єдиний годувальник. Чоловік забрав усіх жінок, з якими у своєму житті був одружений. Втім, зізнається, зі своєю нинішньою обраницею не у шлюбі. Вони, звісно, не жили разом у Харкові, проте нині дружно мешкають разом на Волині.
Гучну і дружню атмосферу їхньої домівки підтримують діти. 5-річна Віка – наймолодша донька Володимира. 6-річний Андрійко – його онук, тобто син найстаршої доньки.
Діти до нового життя призвичаїлися, і дорослі теж. Пані Лариса, яка раніше мешкала у найбільшому спальному районі Харкова, тепер у селі і води із криниці набере, і вручну попере.
«Те, як ми тут живемо, це щастя, напевно, бо я не знаю, є мій дім чи ні», – каже Лариса Луцик.
Олена Свиріпа жила у передмісті Харкова, тож сільське життя їй знайоме.
«Вода є, тепло є. Просто це трошки складніше. Рубаємо дрова, носимо воду – не проблема», – ділиться жінка.
У перші дні на Волині Володимир став на облік у військкомат, та поки звідти не телефонують. Тут усією родиною допомагають переселенцям облаштуватися, бо самим це зробити вже вдалося. Дякують місцевим, які так гостинно прийняли.
Чи повернуться у Харків, коли все завершиться, – не знають. Бажання є. Аби було куди повертатися.