Подружжя Чечугіних із Чернігова ранок 24 лютого запам’ятає назавжди. З цього дня почалась боротьба за життя. З міста родина виїхала в, здавалось би, безпечне місце й опинилась в окупації. Життя в підвалі, обстріли та бомбардування, зруйновані будинки та довгий шлях до Вараша, де вперше нарешті відчули полегшення.

Уродженка Чернігова пані Юлія каже: ранок 24 лютого не забуде ніколи.

«Телефонний дзвінок. Сусід вранці зателефонував о 6:50. Каже: «Що, спите? Війна почалася». Увімкнули телевізор і побачили звернення президента про те, що вводиться воєнний стан. Усвідомлення не було, напевно, до першого пострілу», – пригадує Юлія.

Вибухи змусили швидко приймати рішення. Найбільше хвилювались за дітей. Закупили продукти, заправили машину і поїхали у безпечне місце – в село за 12 кілометрів від Чернігова, до батьків. Перші сорок хвилин там було ще спокійно і тихо, каже Юлія.

«Ми приїхали, ще було світло. Одразу вирішили, що треба підвал підготувати. Буквально ми це зробили – і вибух. Ми перелякані, звісно, побігли у погріб. Погасло зразу ж світло і відновилося тільки на початку квітня. Стріляли, ми засікали, вони пів години, потім перерва», – розповідає жінка.

Коли стало тихо, Юля з чоловіком вирішили подивитись, що відбувається на вулиці.

«Виглянула у вікно – і просто спалах, яскравий спалах. Був вибух, це міст підірвали, щоб росіяни не пройшли, але вони пройшли. Вони знайшли інші шляхи. І от з 25 числа, практично від ранку, йшла техніка. Я боюсь уявити, скільки там було техніки», – каже переселенка.

Мешканці села опинились під окупацією російських військ.

«У селі було дуже багато військових. Вони ходили вулицями. Можна було вулицями ходити, піти до сусідів, до родичів. Обов’язково з паспортом у кишені. Телефону щоб не було при собі. Його могли б елементарно забрати. Жили вони в порожніх будинках. І стояла ж не просто техніка. У них стояли машини з боєприпасами, у них були машини з пальним. За селом я взагалі боюся уявити, скільки було техніки, тому що обстріли були в основному звідти», – розказує Юлія.

Так тривало до 1 квітня, коли Чернігівську область звільнили з-під окупації російських військ. Відразу захотілось повернутись до рідного Чернігова. Але те, що бачили очі, не хотів сприймати мозок.

«Розбиті будинки, просто фундамент лишився і все. Наш будинок несильно постраждав, один стояк постраждав, вигорів, але це, напевно, після пожежі в сусідньому будинку, в який було вісім влучань. Жити складно, тому що ні води, ні постійного світла, було просто дике напруження», – ділиться спогадами жінка.

Жити в таких умовах із дітьми було неможливо. Звуки повітряної тривоги змусили їхати далі. Прихистили знайомі з Вараша. Добирались два дні. Про пережите розповідати складно, каже Юлія, але у Вараші вони отримали ту підтримку та допомогу, якої потребували, особливо діти.

Усі мрії, плани, спокійне стабільне життя та рідний дім знищила війна. Російські бомби змусили переоцінити багато речей і подивитись на світ з іншого ракурсу. Не можна опускати руки, зневіра і відчай працюють на ворога. Треба бути сильними та рішучими й у жодному разі не відкладати нічого на потім.

«Хочеш щось – роби зараз. Завтра може просто не бути, і в мене це закріпилось: що потрібно зробити тут і зараз, захотілося – зроби», – радить Юлія.

Війна – це біль кожного українця. А ті, хто побачив ії зсередини, ніколи не забудуть.