Безперервні обстріли, вибухи та життя у підвалі більше як місяць. Про своє воєнне життя у Харкові одна із тамтешніх родин згадує із жахом. Тепер вони на Волині, та досі кожен звук змушує їх серця з острахом битися швидше.

Про історію харківської родини, яка втратила дім і нині на Волині починає життя спочатку, – у сюжеті.

«Ні одного дня без стрілянини, ударів «Градами», «Смерчами», мінами – це було щодня. Ні одного дня спокійного не було», – розповідає мешканка Харкова Наталія.

Ця родина приїхала на Волинь із Харкова. Його теж посеред інших українських міст вважають пеклом війни. Сім’я мешкала в районі Північної Салтівки, і від їх будинку до кордону з Росією – усього 30 кілометрів. Тож те, що робилося навколо, кажуть, не передати словами. До останнього люди були у квартирі, доки на початку березня просто під вікнами не розірвалася касетна бомба.

«Ми почули тільки вибух, встигли впасти в тамбурі, і 10 хвилин врятували нам життя. Я живу на 2-му поверсі, і там були вибиті всі вікна, посічені осколками стіни. Одяг, меблі – все було зруйновано. Ми тільки відчинили двері, подивилися і в шоці пішли у підвал», – пригадує харків’янка Наталія.

Відтоді родина разом з іншими харків’янами жила в  укритті. Березень у Харкові, розповідають, видався дуже холодним. Тож у підвалі застали морози. Згодом знайшли тепліший прихисток. Та місто з кожним днем руйнували дедалі більше. Комунікації розбили. Не було ні світла, ні води.

«Залишки дерева – хтось раму викинув, хтось ще щось – збирали ось це, зранку палили мангал, готували їсти на всіх, харчувались ми разом, а коли могли – привозили нам гарячу їжу», – каже жінка.

Спокійніше було від того, що час від часу до людей навідувалися українські військові. Саме вони були гарантом безпеки і надії на краще, кажуть харків’яни. Сім’я понад місяць чекала можливості виїхати з Харкова, адже їх район був одним із найнебезпечніших, і тікати було вкрай ризиковано.

«Найстрашніше – це коли ти лягаєш спати і не можеш роздягтися… Сидячи в підвалі, я думала, навіщо мені в мирному житті було 8 пар кросівок. І що коштує життя і що коштують ці речі», – розмірковує Наталія.

Підвальні будні під обстрілами завдали величезну психологічну травму усім, ділиться жінка. У якийсь момент не витримав і гірко заплакав її батько – колишній військовий. Трималися усі за надію якомога швидше поїхати. І таки дочекалися.

«Уже громадський транспорт не їздив у цей район, бо це дуже небезпечно. Нас вивезли на вокзал, і тепер волею долі ми опинилися на Західній Україні… Скоро буду краще спілкуватися українською мовою», –  сміється мешканка Харкова.

Небайдужі волиняни допомогли із житлом. Тож тепер сім’я звикає до нового життя. Якраз прийшли по допомогу до волонтерів. Бо речей із собою майже не взяли.

«Все-таки треба робити добро. І мені здається, що кожен по кусочку – і виходить добро. І так ми разом сила, так ми переможемо, в нас іншого варіанту немає», – каже волонтерка Світлана Демко.

Тепер родина дуже сподівається на швидке закінчення війни. Поки ж, запевняють, братимуться до будь-якої роботи на Волині.

«Україна вистоїть, і наше улюблене місто Харків відродиться, й у нас величезне бажання виїхати туди і трудитися там… Ми вдячні гостинній Волині, зокрема місту Луцьку», – висловився мешканець Харкова.