Жебраки на Волині жили за справжнім корпоративним устроєм і мали власну говірку. Цікаво, що свою мову жебраки не передавали “видющим”.

Натрапити на слід мовного феномену волинським лінґвістам допомогла мешканка села Білин на Ковельщині Анастасія Ладан. Від народження (1935 року) позбавлена зору, вона була дружиною жебрака-сліпця. Від нього і перейняла низку арґотизмів. А що до цеху каліпних бабуся не належала, то і присяги тримати у таємниці ті слова не давала. Про це повідомиляє видання “Хроніки Любарта”.

Так, щоб стати жебраком, новачок мусив скласти іспит із каліпецької (старицької) мови на знання репертуару (молитви, псалми, пісні), а тоді вже готували могорич-пригощання. Лишень після цього “зверхники” визначали села, у яких новачкам дозволено було просити милостиню. Жінкам іноді ставили інші умови – “провести ніч із старшим”.

Часами каліпні “цеховики” ходили на базар чи до храму не стільки через матеріальну скруту, скільки через бажання зустрітися й поспілкуватися з побратимами.

Пропонуємо декілька слів із мовної скарбниці волинських каліпних:

баштиі – батько; маниця, маничо – мати; йонус – син; андруска – донька; андрус – брат; лох, меж, мєх, мих – чоловік; куба, раха, цуба, реха – жінка; бобзюк, лобуз, лобус, лобуш – хлопець;  деіка – вода; сумер, сумир – хліб; альмо, гальмо – молоко; терен – сир; весло, увесло – масло, кирити, кірити – пити, клевиї – добрий, нехухиї – негарний  та ін.

Якщо ви знайшли помилку, повідомте редактора, для цього виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.