Харків’янин Владислав ні на секунду не випускає з рук телефон. Він одне за одним дивиться відео, на що перетворили його рідне місто російські окупанти. До Луцька приїхав із коханою. Каже, поїхали з Харкова – щойно почули перші вибухи.
«Ми встигли приїхати без обстрілів. Тут є двоє друзів зі мною – вони виїжджали вже під обстрілами», – розповідає чоловік.
У Харкові, ділиться Владислав, лишилися його батьки, сестра, бабуся та дідусь. Якщо останні живуть не в найгарячішій точці, то матір і сестра – навпаки.
«Їх бомбили сильно, але вони, окрім як «живі», нічого більше не писали. Вони намагаються виїхати», – каже Владислав.
Дмитро приїхав до Луцька з Харкова кілька днів тому. У його місті не лишилося нікого з рідних, бо батьки давно живуть за кордоном. На запитання, чому не виїхав до них, помітно нервує.
«Навіщо? Це ж моя тут батьківщина. Я тут народився. І якби я поїхав – не зміг би повернутися. Я не можу, це мій дім», – каже він.
Уцілів дім чи його знищила ворожа ракета – Дмитро не знає. Чи буде куди повертатися після війни – не знають і його друзі. Нині ж хлопці знайшли прихисток у спортивній академії в Луцьку.
Їжу та ліжко тут дають десяткам біженців. Жінок та дітей, які приїздять сюди з гарячих точок, якомога швидше намагаються відправити за кордон.
«У нас є автобус, який курсує три рази в день. 56 чоловік, відправляємо усіх. Чоловіки, які не мають куди йти, в нас залишаються. Таких, що живуть на постійній основі, у нас 11 людей. Сьогодні на ніч залишалося близько 30», – розповіла адміністраторка спортакадемії Ксенія Христюк.
Серед таких – Олександр та Євген. Їхні дружини та діти автобусами виїхали до Польщі. Вони ж лишилися тут, у Луцьку, і будуть дистанційно допомагати тим, хто ще досі під обстрілами у Харкові.
У Луцькій спортакадемії для тимчасового перебування біженців є усе: одяг, їжа, ковдри, подушки, засоби гігієни тощо. Приміщення закладу може вмістити пів сотні людей. Утім, якщо прибуде більше, виганяти нікого не будуть.