У Городильці під Ковелем знайшла прихисток родина з Маріуполя. У рідному місті вони майже місяць пробули під обстрілами та бомбардуваннями. Утім, коли снаряд влучив у їхній будинок, зрозуміли, що треба тікати, поки не пізно.

Детальніше про історію сім’ї дивіться у сюжеті.

«Це моя молодша донька Поліна, це мій хрещений Лев, це моя тітка Наталія – мамина рідна сестра, мама моя і старша донька Марія», – знайомить нас Анна зі своєю родиною.

Тепер на їхніх обличчях – усмішки. Та ще донедавна вони думали, як вибратися із жахіть війни, і молилися тільки про одне: щоб вижити. У рідному Маріуполі були до середини березня. Останньою краплею, кажуть, став снаряд, який прилетів і в їхній будинок та разом з тим перекреслив усе життя.

«Наша квартира постраждала, 8 березня прилетіло до нас. Дякувати Богу, що нас в той момент не було. Ми поїхали готувати їсти до родичів, у яких була піч. Бо в нас ні газу не було, ні води, ні світла, нічого. Нас та піч і врятувала від попадання снаряду», – розповідає Анна.

Наступного дня найсміливіші поїхали на квартиру, аби забрати бодай щось з-під руїн, і зрозуміли, що лишатися далі в місті – це гра зі смертю. Тож рушили в дорогу. Їхали, кажуть, на свій страх і ризик. Добре, що знайшовся знайомий, який вивіз родину.

«Ми колоною їхали. Було дуже страшно. Під обстрілами, тікали і молились. Діти теж в машині читали молитви», – пригадує Анна.

Кілька днів люди були у Вінниці. Як з’явився нормальний зв’язок – зателефонували товариші з Ковельщини, запросили їхати сюди. Тож родина приїхала і за допомогою небайдужих знайшла прихисток у Городильці під Ковелем. Більше того, двері своєї домівки для переселенців відчинила місцева мешканка Филипівна.

«Донька подзвонила. Каже: «Мамо, мені знайома дзвонить, що приїхали їхні родичі, нема де їх поселити»… Кажу, та й що будемо шукати, мені вас сам Бог послав», – розповідає жителька Городильця Олена.

Жінка не стримує сліз, коли говорить про мешканців Маріуполя, бо за цей час вже стали один одному рідними. Та й у самої, каже, доля не з легких, та ще й сильно хворіє. Сім’я ж із Маріуполя виявилася дуже чуйною і стала рятунком для Филипівни.

«Вони геть все мені зробили: і город посадили, і паску пекли, і поприбирали все», – ділиться Олена.

Тепер разом і по господарству пораються, і збираються за спільною вечерею. Маріупольці, кажуть, були вражені такою гостинністю волинян та відкритістю.

«Люди чуйні, прийняли нас тепло, відкрито. Пустили нас, зовсім чужих людей, в дім з довірою. Звісно, нас все одно хочеться додому, душа рветься, але завдяки такій гостинності серце трохи заспокоїлось», – каже мешканка Маріуполя Наталія.

Щоправда, аби не стати тягарем пані Людмилі, попросили знайти окремий прихисток. І, на щастя, був вільний будинок у тому ж Городильці та ще й по сусідству. Допоміг, кажуть, сільський староста Ігор Корнійчук.

Останній каже: в такий час, намагаються допомогти переселенцям з усіх сил.

«У нас перебуває 82 дорослі переселенці… Стараємося у міру можливості допомогти всім, хто звертається», – розповідає староста.

Про пані Олену сім’я з Маріуполя не забула. Бачаться чи не щодня. У селі вже знайшли друзів і дітки.

Поки сім’я намагається почати життя спочатку на Волині. Та усі разом щиро вірять у перемогу і швидке повернення додому. Рідний Маріуполь, запевняють, не покинуть нізащо. Аби лишень він був вільний та український.