«Не забуваймо про війну, вона страшна». Це слова матері, яка щодня чекає дзвінка сина із передової. Раніше вони разом працювали у Польщі, однак у перші дні після повномасштабного вторгнення він пішов обороняти нашу країну. Сама ж жінка намагається допомагати, як може, і просить так робити усіх. Деталі – у сюжеті Ольги Матвєєвої.

Софія не знає солов’їної, бо її рідна мова – португальська. Ми її зустріли на благодійному ярмарку у селі Усичі. Іноземка в Україні вже три місяці. Вона – волонтерка, й допомагати українцям їй не завадив ні мовний бар’єрний, ні страх ракетних ударів.

«Я приїхала в Україну в березні допомагати. З того часу я волонтерила біля кордону з Польщею, у Львові. Працювала з деякими сім’ями з Харкова, Маріуполя», – розповіла дівчина.

Допомагати тим, хто у мирні регіони втікає від бойових дій, була єдина мета, яку волонтерка собі поставила, їдучи в країну, де триває війна.

«Лише бути корисною. Я не ставила собі багато завдань, лише хочу допомагати, і не важливо, яким чином», – запевняє Софія.

На цьому ярмарку вона не єдина іноземка. Тут працює польський журналіст Павел. В Україні він уже не вперше.

«Не страшно, бо я в Україні був багато разів – в Донбасі, Маріуполі, Бердянську… Польський президент Анджей Дуда заявив, що українці для нас не є біженцями, це брати й сестри. І це правда», – наголосив журналіст.

З першого дня війни Польща допомагає і підтримує українців. Сам Павел працює на інформаційному фронті, бо нині це вкрай важливо.

«Звичайно, поляки трохи менше про це пишуть. Але все одно постійно є інформація про війну, ситуацію на фронтах і політиків. Але найбільше цікавить життя людей. Як вони живуть. Журналісти пишуть, щоб люди не забували, що війна йде, і допомагали», – зауважує Павел.

В Україну з Польщі приїхала також Неля Самчук. Вона жителька Усичів, однак останні кілька років працювала за кордоном разом із сином. Він ще у перший тиждень повномасштабного вторгнення пішов воювати. Сама ж жінка час від часу приїздить в Україну із допомогою від сусідів. Однак помітно, що люди від цього втомлюються.

«Люди забуваються. Кому не болить, для кого війна далі – ті забуваються. Так само й поляки забуваються, але запитують… От я їхала додому, і мене один поляк запитав. Я йому показала фотографію свого сина, есемески, він ввечері набрав мене по телефону пообіцяв допомогу Україні», – розказує Неля Самчук.

Останнім часом, як показує статистика, у світі почали менше говорити про війну в Україні. Та найгірше – це те, що про усі жахи почали забувати й українці. Про це нам розповідає вже місцевий волонтер, який із початком повномасштабного вторгнення співпрацює з українцями й іноземцями.

«На превеликий жаль, іноземці більш переживають, ніж наші українці, за те, що відбувається в нашій державі. Тобто взяти ту саму Польщу, ту саму Фінляндію, ту саму Литву, бо теж в нас є волонтери-литовці… Вони не хочуть, щоб ця біда прийшла до них», – зазначає волонтер.

Бояться, що лихо може прийти на їхні землі, і розуміють: Україна єдина може втримати агресію росії і наразі це й робить. А якою ціною – знають матері, жінки і близькі тих, хто нині у гарячих точках бореться за наше майбутнє.

«Не забувайтесь про війну, вона страшна. Син пише дуже страшні есемески останнім часом. «Мамо, ніхто не знає, що на цій землі є пекло. І пекло – це війна…» – каже мати бійця Неля Самчук.