Вдома і стіни лікують. Люди, які пережили страх, розпач, розчарування і втікали від цього всього у тихі регіони, вже повертаються додому. Їх не лякає довга дорога, зруйновані будинки чи відсутність умов. Бо ж якщо там немає російських окупантів – значить, умови для життя вже є.

Наша Ольга Матвєєва поспілкувалася із переселенкою, яка повертається в один із найбільш зруйнованих регіонів України.

Від кадрів у Бучанській громаді вжахнувся весь світ. Там у селі Майданівка Наталія Тамахіна із донечкою провели перші тижні війни. Дедалі частіше над головою літали ворожі літаки, а під вікнами лунали вибухи. Поки можливість евакуюватися була, вирішили нею скористатися, бо ж із кожним днем ситуація у селі погіршувалася.

«Попали в нашому селі під обстріл. Я не знаю, як нас не зачепило. Стояли 5 машин в ряд – і кругом машин падало. Бог з нами і Матір Божа з нами, і вони нас зберегли», – розповіла жінка.

Уже місяць їхній дім – це дитячий садок у Крупі. Тут відчули тепло і небайдужість. Місцеві годують і приносять все необхідне, а з донечкою працюють психологи і логопеди. Та усі думки нині про рідне село. Новинну стрічку звідти Наталія гортає безперервно і показує нам кадри свого будинку, якого вже немає.

Попри це, вже зібрали речі. Сьогодні по Наталію і донечку приїхав чоловік. Днями планують повертатися додому.

«Страшно, але рідний дім є рідний дім», – розмірковує жінка.

Батьки Наталії, які разом із нею знайшли прихисток у стінах цього ж дитсадка, додому повернулися ще тиждень тому, як тільки дізналися, що Бучанський район вдалося звільнити від окупантів. Втім, нині там руїни.

«Наче й нема куди вертатися. В мами поки побудемо, в неї, слава Богу, хата ціла», – каже Наталія.

Працівникам Крупівського дитсадка безмежно дякує за теплий прийом і турботу, але сподіваються, що тікати з рідного дому більше не доведеться.