Уже другий тиждень велика родина Геворгянів проживає на Волині. З Маріуполя не їхали до останнього, але коли став вибір між «лишатися» і «спробувати вибратися», обрали друге. Зараз люди найбільше дякують за те, що живі, і за доброту волинян.

Спілкувалася з переселенцями Марія Вавринюк.

23 лютого Роман та Анастасія святкували весілля. Уже на наступний день ховалися від обстрілів і думали, як жити далі у Маріуполі.

«Вранці ми прокидаємося – вибухи. І найбільш прикро, що наші друзі, які були з нами, лишилися в Маріуполі», – розповідає Роман.

Уся велика родина Геворгянів нині на Волині. Завдяки небайдужим людям, вдалося знайти будинок, де помістилися усі десятеро. І дім, і все, що мають люди, – завдяки доброті місцевих. А сусіди кажуть, як дізналися, що приїхали переселенці, то несли усе, що мали.

«Зустріли нас дуже тепло. Не очікували. Все, що є, – дім, іграшки, одяг, – все волонтери», – каже Оксана.

Переселенці розповідають, ніхто не міг подумати, що будуть бомбити житлові будинки та їхніх мешканців.

«Стріляли, стріляли… Виїхали в місто. Страшне, що робилося. Черги в магазини, за бензином, в магазини не попадеш», – пригадує Людмила.

У перші дні, кажуть, ще працювали сирени. Коли зникла електроенергія – не стало й цього. Орієнтувалися на звуки вибухів.

«Я дивлюся, як ракети летять по будинках, раз – ракета попала в будинок, і такий сірий димок. Потім ще раз – і сірий димок. І таке відчуття, що ця смуга йде на нас», – ділиться Анастасія.

Від ударних хвиль посипалося скло та повилітали віконні рами. На щастя, люди вціліли. Одразу йшли в коридор, бо в укриття можна було не добігти. Усе відбувалося за секунди. А найстрашніше, що було, кажуть маріупольці, – це літаки.

«Коли почали бомби сипатися на голову, то вам не передати, який це страх. Коли в тебе на очах руйнуються будинки. Невідомо, скільки в тих будинках людей», – пригадує Ірина.

Поступово у людей зникали будь-які блага цивілізації.

«А вже було настільки холодно, що ми вмикали духовку ввечері, щоб зігрітися. Чотири градуси у квартирі. Ми дивимося, що одна конфорка потухає – і все, і ми вже просто без тепла», – каже Анастасія.

Через кілька днів холоду почали радіти. Був шанс зберегти продукти довше, і в мороз, кажуть, не так чути сморід від сміття і трупів, які лежали просто на вулицях. Їжі ставало дедалі менше. Готували на вогні у перервах між бомбардуваннями. Жили в повній ізоляції, без зв’язку. Про інтернет і мови не було. Їздили дізнаватися новини і телефонувати близьким або до вежі в центрі міста, або до головного офісу «Київстару».

Люди розповідають, що їхніх будинки вже зруйновані. А врятувало їх те, що в перший день встигли заправити автомобілі бензином і те, що вони вціліли.

«Їхати дуже небезпечно. Ти об’їжджаєш, молишся, щоб колесо не пробило. Пробив – машину лишив, пішки побіг додому», – зауважує Роман.

А ще, розповідають люди, раніше не задумувалися, як сильно люблять своє місто. За останні три роки Маріуполь розбудували. Сучасні парки та сквери були чи не в кожному районі. Реконструкція Набережної і найбільшого каскадного фонтану в Україні. Центр узагалі не впізнати: драмтеатр, будівлі навколо – усе підсвічувалося і мало красивезний вигляд. Стару водонапірну башту перетворили на креативний простір для молоді. Було багато проєктів, які мали зробити Маріуполь ще кращим. Нині ж не залишилося нічого.

«Щоб відбудувати такі заводи, я не знаю, скільки потрібно років. Я вже точно не побачу цього відбудованого заводу», – міркує Роман.

Та найгіше, кажуть переселенці, не будинки і не інфраструктура, а загибель багатьох тисяч мирних людей, яким не вдалося вибратися з пекла рідного міста.